Бузько Дмитро Іванович (1891-1937) — український письменник: прозаїк та кіносценарист. День народження невідомий. Довгий час була невідома і справжня дата смерті. Народився в м. Новомиргороді (колишня Херсонська губернія) у родині священика, що, як це не парадоксально, не вірив у бога. Внутрішній конфлікт у 1897 році, коли Дмитру було 6 років, привів його батька до самогубства, мати перебралася в глухе село в Миколаївській губернії, де спочатку працювала вчителькою, незабаром вдруге вийшла заміж.
Вчився в духовній школі, потім в Одеській духовній семінарії, де він як сирота з духівництва мав безкоштовне навчання і пансіонат (бурсу). Саме в Одесі на початку 20 століття хлопець вивчив українську мову, захопився національними ідеями. В 1904 році стає членом учнівського революційного гуртка. Вів пропагандистську діяльність, взяв участь в організації Всеросійського страйку семінаристів, 27 жовтня 1907 року засуджений до каторги, яку замінили засланням у Сибір. В 1912 втік із заслання за кордон. Жив у Німеччині, Швейцарії, Італії, Бельгії, вступив в агрономічний інститут у м. Жамблю.
З початком першої світової війни, в 1914 році, перебирається в Лондон, через рік — у Швецію і Данію, де продовжує навчання на сільськогосподарському факультеті Копенгагенського університету.
Після Лютневої революції в 1917 повернувся на Батьківщину. У Петрограді став членом Північного обкому партії лівих есерів із групи «Земля і воля». Згодом на короткий час відправляється делегатом на фронт, звідти — в Одесу, де викладає в початковій школі.
В 1918 році Дмитро Бузько виходить з партії есерів і переїжджає в Київ, приєднується до петлюрівців і займає дипломатичну посаду в Міністерстві закордонних справ УНР, через рік пориває з новим урядом.
Навесні 1920 року Бузько — співробітник Одеського губернського ЧК, яке мало завдання знайти засідку лісового отамана Заболотного і змусити його добровільно здатися або ж заманити в пастку і захопити силою. Завдання було не тільки успішно виконане, але і лягло в основу першої автобіографічної повісті «Лісовий звір» (1923).
Згодом переїжджає в Харків, де поринає у літературну творчість і роботу в кіно. Працював редактором «Укркінофотооб'єднання» у Києві і Харкові. Був членом літературного об'єднання українських футуристів «Нова генерація» (1927–1931).
16 липня 1937 року на загальних зборах Одеської організації Спілки письменників Дмитро Бузько у своєму виступі, висловлюючись про боротьбу за ідею й ідейні помилки, обмовився, що помилятися можуть всі, навіть сам «великий, мудрий Сталін»… На тих же самих зборах «за контрреволюційний виступ» його виключають з Спілки письменників, а 20 жовтня Дмитро Бузько був арештований і звинувачений в тому, що «у 1918–1920 роках займав ряд посад у петлюрівських організаціях, був учасником націоналістичної організації, вів контрреволюційну агітацію на зборах письменників…».
1 листопада 1937 року трійка НКВС засудила письменника до вищої міри покарання, і через два тижні, 14 листопада, його розстріляли. Точна дата смерті письменника довго була невідома. Адже на основі «Свідоцтва про смерть», виданого в 1957 році після реабілітації Дмитра Бузька «за недоведеністю складу злочину», вважалося, що він помер 18 квітня 1943 року «від крупозного запалення легень». Лише на початку 90-х, після розсекречення архівів КДБ, стала відома справжня дата смерті письменника.